National features of an international wanted person

National features of an international wanted person

Оleg Tatarov, Managing Partner CREDENCE,  Lawyer for Law and Business

В останні роки невдачі з екстрадицією колишніх можновладців здебільшого були спричинені визнанням відповідних кримінальних справ політичними переслідуваннями. Проте це не єдина підстава для відмов за екстрадиційними запитами Києва.
 
Як особа потрапляє в базу Інтерполу

Основним завданням кримінального провадження є забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування й судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини і щоб до кожного була застосована належна правова процедура.
Такою процедурою стосовно підозрюваного чи обвинуваченого, який перебуває за кордоном, є його притягнення до кримінальної відповідальності заочно або шляхом екстрадиції в Україну. Для ефективності досудового розслідування за кожним із цих сценаріїв у будь-якому разі необхідно ініціювати процедуру оголошення такої особи в міжнародний розшук.
Міжнародний розшук підозрюваних або обвинувачених і внесення їх у базу даних Інтерполу являє собою комплекс відповідних заходів, які має вчинити слідчий (детектив) або прокурор, а саме:
• оголошення особи в державний розшук і заведення відповідної оперативно-розшукової справи;
• звернення з клопотанням до слідчого судді про дозвіл на затримання та доставку особи, одержання відповідної ухвали;
• прийняття постанови про оголошення особи в міжнародний розшук і направлення цієї постанови з ухвалою про затримання та доставку до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні з відповідним клопотанням для передачі в подальшому до Комісії з контролю за файлами Інтерполу задля встановлення місцезнаходження особи;
• направлення клопотання та отримання ухвали слідчого судді про обрання стосовно особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;
• звернення до НЦБ Інтерполу в Україні з відповідним циркуляром для внесення особи в базу даних Міжнародної організації кримінальної поліції, але вже із запитом, який передбачає затримання та екстрадицію особи. До того ж Генеральна прокуратура повинна дати гарантії, що в разі затримання особи за кордоном уповноважені органи України ініціюють процедуру екстрадиції.
У випадку прийняття рішення комісією про оголошення міжнародного розшуку особи, Генеральний секретаріат Інтерполу видає спеціальний документ — циркулярне повідомлення (DIFFUSION). Видання такого документа означає оголошення Інтерполом міжнародного розшуку, а його направлення до НЦБ Інтерполу в Україні та всіх країн-учасниць МОКП — його початок (ініціацію).
Отже, необхідний пакет документів з органу досудового розслідування направляється не прямо до Генерального секретаріату Інтерполу в м.Ліон (Франція), а через департамент міжнародного поліцейського співробітництва столичного ГУ НП (НЦБ Інтерполу в Україні).
До прийняття комісією висновку про міжнародний розшук особи національний запит повинен бути узгоджений Генеральним секретаріатом на предмет прийнятності та відповідності правилам і статуту Інтерполу.
Для внесення особи в базу даних для розшуку необхідно надати Інтерполу рішення слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання тієї особи під вартою. Адже для МОКП ухвала про затримання та доставку підозрюваної особи з метою приводу не є запобіжним заходом і, відповідно, ордером на арешт, який є підставою для розшуку та екстрадиції в розумінні правил МОКП. Таку позицію МОКП із цього приводу відображено в рішенні Комісії з контролю файлів Інтерполу від 27 лютого — 3 березня 2018 року.

Прогалини регулювання в КПК

У Кримінальному процесуальному кодексі України взагалі не врегульовано вказане питання. Він не містить поняття «міжнародний розшук», не розкриває його змісту, чіткої процедури оголошення особи в розшук.
Крім КПК, процедурні моменти регламентуються Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів від 9.01.97 №3/1/2/5/2/2, затвердженої ще під час дії КПК 1960 року.
Судова практика представлена листом Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 4.04.2013 №511-550/0/4-13.
Також процедура міжнародного розшуку безпосередньо регламентується відомчими нормативно-правовими актами, як правило, з обмеженим режимом доступу. З огляду на зміст цих документів, оскільки не передбачено іншого, міжнародний розшук можна здійснювати тільки каналами Інтерполу.
Отже, виникає конкуренція вимог національного кримінального процесуального законодавства й положень правил і статуту МОКП Інтерполу, що певною мірою звело нанівець ефективність екстрадиційної процедури з боку України. За відсутності чіткої законодавчої регламентації слідчі (детективи) та прокурори змушені вирішувати питання процесуальними методами, у межах чинного національного законодавства.

До «червоного» через «синє»

Першим варіантом стала процедура отримання «синього» оповіщення щодо розшукуваної особи. Вона передбачає внесення прізвища підозрюваного до файлів МОКП із метою встановлення його місцезнаходження, але без можливості затримання й екстрадиції.
Потім під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу слідчому судді надається «синє» оповіщення як доказ оголошення особи в міжнародний розшук. У разі постановлення ухвали про обрання запобіжного заходу такий ордер разом з іншими документами направлявся до Генерального секретаріату Інтерполу для отримання вже «червоного» оповіщення, що передбачає дозвіл на затримання, екстрадиційний арешт і подальшу екстрадицію особи.
Така процедура була довготривалою, займала не менше ніж півроку, а отже, кримінальне переслідування розшукуваної особи було неефективним.
Крім того, відреагувала на це й МОКП. Голова Комісії з контролю за файлами в листі до НЦБ Інтерполу України сповістив про неприпустимість нецільового використання інформаційної системи міжнародної організації як способу та передумов доведення факту перебування особи (заявника) у міжнародному розшуку.
Комісія встановила типові випадки нецільового використання системи обліку МОКП для отримання більш жорсткого запобіжного заходу та поширення недостовірних публічних відомостей. Зокрема, ідеться про використання «синіх» оповіщень, опублікування яких не потребує чинних ордерів на арешт, як аргументів для доведення того, що особу розшукують на міжнародному рівні; унесення клопотань та опублікування «червоних» оповіщень за відсутності документа, що відповідає ордеру на арешт; використання «синього» оповіщення після видалення «червоного» оповіщення з метою встановлення місцезнаходження особи.

«Самопроголошення» розшуку

Сторона обвинувачення взяла це до уваги та випробувала нову процесуальну тактику, фактично перебравши на себе мандат МОКП про оголошення особи в міжнародний розшук.
Така позиція ґрунтується на своєрідному тлумаченні ч.1 ст.281 КПК. За версією сторони обвинувачення, термін «розшук» у ній означає як державний, так і міждержавний, міжнародний.
Ця тактика призвела до ухвалення слідчими суддями протилежних рішень у фактично аналогічних випадках. Виникла ситуація, коли рішення про обрання запобіжного заходу залежить виключно від того, якої правової позиції дотримується суддя.
У вересні 2018 року Київський апеляційний суд уперше підтримав таку позицію правоохоронців та при розгляді справи №11-сс/796/4578/2018 постановив, що для оголошення особи в міжнародний розшук достатньо постанови слідчого або прокурора та направлення її до НЦБ Інтерполу в України. Колегія суддів зазначила, що прокурор під час установлення факту оголошення особи в міжнародний розшук, як того вимагає ч.6 ст.193 КПК, має довести лише згадані факти (винесення постанови та її направлення до органу Інтерполу).
Далі позиція із цього питання часто змінювалася, навіть в аналогічного складу суду. В ухвалі КАС від 8.04.2019 у справі №757/63555/18 щодо оголошення особи в міжнародний розшук сказано, що згідно зі встановленими законодавчими нормами, таке рішення приймає лише Генеральний секретаріат Інтерполу.

Суперечлива практика ВАКС

Сповнена протиріч і практика апеляційної палати Вищого антикорупційного суду. Так, колегія суддів дійшла висновку (рішення АП ВАКС від 2.10.2019 у справі №760/25064/19), що постанова про оголошення міжнародного розшуку підозрюваного разом із супровідним листом про її направлення робочому апарату Укрбюро Інтерполу свідчить про факт учинення детективом НАБУ тільки окремих незавершених дій, спрямованих на оголошення особи в міжнародний розшук. Колегія зазначила: оскільки в матеріалах провадження відсутні докази отримання НАБУ підтвердження запиту до Генерального секретаріату Інтерполу або в НЦБ Інтерполу відповідної країни, то прокурор не довів факту перебування підозрюваного в міжнародному розшуку.
Водночас у рішенні АП ВАКС від 19.09.2019 у справі №760/23347/19 сказано, що чинний КПК не визначає, якими саме доказами має бути доведено, що особа оголошена в розшук, але регламентує, що про оголошення розшуку має бути винесена органом досудового розслідування відповідна постанова (ч.2 ст.281 КПК).
Тобто винесення органом досудового розслідування постанови про оголошення підозрюваної особи в міжнародний розшук, її скерування з відповідними матеріалами в департамент міжнародного поліцейського співробітництва НП України та внесення відомостей про це до ЄРДР є доказами міжнародного розшуку в розумінні вимог ч.6 ст.193 КПК.
Отже, навіть у суддів АП ВАКС немає єдиної правової позиції із цього питання. ВАКС навіть звернувся до законодавця для отримання однозначної відповіді, що є оголошенням у міжнародний розшук особи, яка, на думку органу досудового розслідування, переховується від слідства та суду. Про це публічно зазначила суддя-спікер ВАКС Віра Михайленко в інтерв’ю з приводу неврегульованості зазначеного питання.

Урегулювання розбіжностей

Стосовно позиції правоохоронців щодо тлумачення терміну «розшук» можемо сказати: ст.193 КПК чітко визначає вимоги щодо розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу без участі підозрюваного. Це можливо лише за умови, що «прокурором, окрім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук».
Отже, законодавець явно розрізняє два випадки, і для застосування другого потребується додаткова підстава. У першому випадку мова йде про національний розшук, а в другому — про міжнародний.
Таким чином, застосування ст.281 КПК в системному зв’язку зі ст.193 цього ж кодексу під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу є неприпустимим. Адже дані норми стосуються абсолютно різних розшуків — міжнародного та національного.
Органом, який здійснює повноваження щодо оголошення особи в міжнародний розшук, однозначно є Генеральний секретаріат Інтерполу. І робиться це на підставі висновків Комісії з контролю за файлами. Моментом оголошення особи в міжнародний розшук є прийняття рішення Генеральним секретаріатом Інтерполу, що відображається в інформаційній базі МОКП. Тільки видання циркулярного повідомлення означає оголошення Інтерполом міжнародного розшуку, а його направлення до НЦБ країн-учасниць — ініціацію.
При цьому особа під час розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу може вважатися оголошеною в міжнародний розшук лише за наявності відповідних підтвердних документів (довідки, витягу з бази даних Інтерполу; надіслання запиту про розшук і прийняття його до виконання іншою державою, яка не є членом МОКП; надіслання запиту про розшук до іншої держави на підставі двосторонньої угоди тощо).
Винесення ж процесуального рішення слідчого (постанови) є початковим моментом здійснення процедури оголошення особи в міжнародний розшук і свідчить тільки про проміжне рішення, на підставі якого необхідно підготувати та подати на розгляд компетентного органу НЦБ Інтерполу України, а далі секретаріату запит та інші передбачені порядком документи.
Інша позиція — щодо оголошення в міжнародний розшук лише на підставі постанови слідчого — є помилковою, оскільки фактично зводить нанівець існування МОКП як зайвого органу.

Урегулювати наявні розбіжності можна тільки шляхом унесення відповідних змін до КПК. Потрібно чітко визначитись із самим поняттям «міжнародний розшук» і з моментом оголошення особи в міжнародний розшук. Інакше неврегульованість цих питань на національному рівні призводитиме до того, що екстрадиційні запити Києва так і залишатимуться без виконання.